Життя в Києві під час війни – унікальна історія з різними емоціями, від суму до радості. Фотознімки Мушега Цироняна відображають цей період, об’єднуючи людей спільними переживаннями та мрією. Вони свідчать про те, що війна не зупиняє життя, а мешканці Києва надають тому підтвердження: «A Life That Never Stopped». Яке ж воно, життя у столиці України під час війни? Відповіді на ці та інші запитання в інтервʼю автора неповторного артбуку. Ексклюзив для Pro Ukraine.
Як з‘явилася ідея створити такий артбук?
З початку вторгнення, я почав слідкувати за містом. Робити світлини. Скажу чесно, що було важко щось знімати. Люди були збентежені та налякані, а будь-яка особа з камерою вважалася підозрілою. Мені вдавалося все робити без проблем. В якийсь момент, наприкінці 22 року я зрозумів, що в мене є велика кількість класного фотоматеріалу. Навіть історичного матеріалу, яку я думав видати невеличким тиражем, там 100 екземплярів і просто подарувати друзям. А потім мені на думку спала ідея зняти для альбому деяких публічних героїв. Тому, що саме вони є невід’ємною частиною нашого міста. Я одразу зрозумів кого саме хочу бачити на сторінках. Мої герої кристально прозорі люди, які дуже допомагають морально, фізично та фінансово.
Хто ваші герої?
О, їх багато! Ця книга унікальна тим, що поєднує публічних особистостей, та буденних українців. З самого початку повномасштабного вторгнення статус “зірки” просто зник. Ми стали рівними, бо однаково наражені на небезпеку. Ця війна нас обʼєднала. В книзі є розділ з Дімою Монатіком, а одразу після нього йде розділ про продавчиню мʼяса з ринку. Біля Каті Сінченко — працівники метрополітену. Біля Євгена Колпотенко — працівники пологового та хірурги. В книзі є остання професійна зйомка Ніни Митрофанівни Матвієнко.
Артбук вже продається, а я досі не можу усвідомити, що всі ці люди взяли участь у створенні. Бо, це ж не комерційний проєкт, все зроблено на мої власні кошти. Я просто їм запропонував і вони погодилися. Спочатку один герой, потім інший. Потім долучився Андрій Данилко, якого я дуже поважаю. В певний момент він став ментором для українців, для Киян. Він залишився у місті та відкрито висловлював свою проукраїнську позицію. У нас не було спільних друзів, чи контактів. Коли я зрозумів, що дуже хочу запросити його до проєкту, став кружляти коло офісу “Mama Music”, де працює менеджер Андрія Михайловича. Бо на той час писати листа просто не було сенсу. Я випадково зустрів його у кавʼярні. На той момент я був такий натхненний, що вмовив би кого завгодно. Я просто попросив донести цю ідею Андрію Михайловичу. І він погодився! Це був неймовірний досвід.
А ще в артбуку є розділ про мою бабусю, Ріту Рубенівну. Там є портрет який зроблено 27 лютого, коли ми ходили шукати хліб. Моя бабуся у такому віці, що інколи щось забуває. Тому часто посміхається. Наприклад, може забути, що війна… Вона завжди позитивна.
Розкажіть про концепцію артбуку.
Це колекційне видання тиражем 1000 екземплярів. Додруку не буде. Я власноруч верстав книгу. Сторінки не мають нумерації. Ідея була така: щоб люди сіли увечорі, ввімкнули в кімнаті слабке світло, і почали гортати цю книгу. Саме таким чином можна відчути атмосферу Києва під час війни.
Всі світлини у книзі чорно — білі. Це зроблено навмисно. Книга поділяється на три частини, на три кольори: чорний, білий та жовтий. Це такий жовтий, як сонце після 15-ї години, коли вже можна засмагати. Це те світло, яке дає нам надію на майбутнє. І ми чекаємо, коли вже життя знову стане кольоровим. Насправді я не просто зробив книгу чорно — білою. Це відображення стану кожного українця. Ми посміхаємось, живемо, подорожуємо, але наше життя чорно — біле. Бо ми не можемо дихати на повні груди. Ми не можемо на повну бути щасливими. Їжа не така смачна, як до війни. Тому звісно я мрію про Перемогу і щоб в Україні настав мир.
Книга написана двома мовами, українською та англійською. Спочатку ми хотіли видавати тільки рідною мовою, через тенденцію меншовартості, яка переслідувала Україну стільки часу. Та зрозуміли, що маємо розповісти ці історії всім, хто захоче їх прочитати. І англійською, це не переклад. Над текстами працювали дві авторки й кожна написала своє бачення. До речі, авторська група, це три людини. Дві авторки та мій асистент, який знімав бекстейдж. Саме він зробив мій портрет для книги. Всі ці люди — мої друзі, які щиро повірили у мою мрію.
Ця книга — подарунок для нашої історії. Це певний маніфест життя. Бо книга про бажання жити. Коли над головою літають ракети, а флористка на Майдані Незалежності збирає букет. Коли таке відбувається, люди не знають, що робити. А в цей самий час українська дизайнерка Катя Сільченко, відкриває новий цех і створює багато робочих місць. Ось про що ця книга. Про те, що ніхто не може зупинити нас жити і бути.
Чому ви сам видали цю книгу? Думаю, багато видавництв були б зацікавлені в ній.
Я і сам спочатку думав співпрацювати з видавництвом. Та не планував на цьому заробляти. А вже коли почав отримувати ексклюзивні матеріали від своїх героїв, зрозумів, що книжку буду видавати сам. Зазвичай видавництва хочуть суміжні права на з можливістю додруковувати тираж. А для мене це неприйнятно. Артбук існує у кількості 1000 екземплярів і додруковуватися не буде. У цьому його неповторність. Кожен, хто вже придбав, або придбає його буде знати, що має у власності ексклюзив, який перейде у спадок їх дітям та їх онукам.
Вартість одного артбуку – 3500 гривень. Для когось це забагато. А дехто каже, що це дешево. Та справа не у грошах. Я хочу зазначити, що книгою ми поповнили бібліотеки міста Києва, і декілько всеукраїнських бібліотек. Ми й далі працюємо у цьому напрямку. Тож, кожен охочий зможе прийти до бібліотеки, наприклад, Вернадського, або у Національну історичну бібліотеку й прочитати книгу безкоштовно.
Ви вже отримуєте зворотний звʼязок від читачів?
Я не чекаю якихось відзнак, або премій. А той фідбек, що отримую зараз дуже розчулює мене. Люди пишуть мені великі повідомлення у соціальних мережах, діляться враженнями та емоціями після придбання книги. Тож, найбільша нагорода — це подяка людей. Велика вдячність нашим захисникам та захисницям, лише завдяки їм ця книга побачила світ.
Я був на Кураж — базарі в Києві, там була локація, де ми представляли артбук. До мене підходило багато людей. Але одна дівчина мене вразила. Я розповідав про книгу і несподівано вона почала сильно плакати. Розповіла, що у її будинок було влучання ворожої ракети, там загинула її бабуся. Не дивлячись на страшенний біль втрати, який знайомий всім українцям, ми всі продовжуємо жити, посміхатися. Слоган артбуку: “Життя в Українській столиці, яке змінила, але не зламала війна”. Я хочу, аби українці стали ще більше цінувати власну землю. Цінувати те, що вже маємо і розуміти, якою великою ціною нам доводиться захищати свою власність і право на щасливе життя на своїй землі.
Чи плануєте створити проєкт “Україна після перемоги”?
Це моє найпалкіше бажання. І я впевнений, що такий артбук вже буде кольоровим. Я мрію зробити книги про післявоєнний Київ та післявоєнну Україну. Це буде дуже непростий період для нашої країни. Але, все що ми робимо зараз і все, що ми будемо робити надалі — це для України! І про Україну. Я готовий брати участь у всьому, що допоможе розвинути нашу країну, у всьому, що сприятиме її популяризації у різних культурних сферах по всьому світу. А ще я мрію, аби про Україну у світі писали не тільки у контексті війни. Ми гідні культурної уваги. Головне, аби у нас в країні настав мир, бо це надасть можливість вільно дихати та робити й втілювати класні проєкти.
Взагалі, у мене дуже багато планів та проєктів. Зараз у співавторстві я займаюся створенням книги про український театр. Від давніх часів до сьогодення. Як розвивається український театр під час війни.
Бесіду провела Мішель Арманд.
