Актор Олексій Панін ще за кілька років до початку повномасштабного російського вторгнення засудив агресію своєї країни проти України і виїхав за кордон. У результаті в РФ оголосили його в розшук. Його продовжують ненавидіти за підтримку України, але він залишається при своїй позиції.
Алексію, передусім від імені редакції журналу “PRO UKRAINE” хочемо подякувати вам за сміливість відстоювати свою позицію щодо підтримки України. Ви виїхали з Росії, але при цьому вам закрили в’їзд в Україну. Ви сказали, що вам сюди не треба, але для вас це стало справою принципу: “Або ви ворог цим, або тим”. Чи виникло у вас почуття розчарування і бажання відмовитися від своєї позиції в цей момент?
У мене ніколи не було сумнівів у тому, що я висловив свою думку, я ніколи не хотів змінити свою позицію. У інтерв’ю Шихману я просто неправильно сформулював думку, коли сказав: “Або ви ворог цим, або тим”. Я є ворогом російського режиму, в будь-якому випадку. І це не залежить від того, чи можу я в’їжджати в Україну, чи ні.
Я просто неправильно трошки висловив свою думку. Так, мені шкода, що я до цього часу знаходжусь у чорних списках на деяких українських сайтах. Що мені заборонено в’їжджати в Україну, мені дійсно не потрібна Україна. Але мені шкода, адже я давно переглянув свої погляди. Давно я був наївним хлопчиком, який вірив у всю цю кремлівську пропаганду.
Зараз, коли у мене усе у голові складається, я розпочав розуміти, що насправді відбувається. Мені здається, мені шкода, що я досі залишаюся формально ворогом України. Але це не так. До мене підходять люди на вулиці, вони мене вдячно вітають, я бачу, як люди ставляться до мене. Я маю на увазі українців. А в якихось кабінетах сидять чиновники, які досі не можуть переглянути ці списки. І я дотепер залишаюся нев’їзний в Україну. І ще раз кажу, я все одно не зміню своєї думки.
Ну, просто це образливо, що через якусь бюрократію я до цього часу формально залишаюся ворогом України. У житті одне, а по деяких паперах інше. Ось за це мені образливо. Головне, як до мене ставляться люди, а люди до мене ставляться більш ніж добре.
Після того, як ви чітко висловили свою позицію і виїхали з РФ, ви втратили можливість працювати. Треба бути відвертими, російських артистів у Європі не приймають з відкритими обіймами. Проте ви знаходите силу і створюєте проєкт “Скамейка”. Розкажіть, як виникла ідея вистави за п’єсою Олександра Гельмана? Чи існує проєкт зараз?
Глядач, який відвідує вистави, в основному російськомовний — українці, росіяни, білоруси, казахи. У Європі мене приймають з відкритими обіймами, зокрема українці. Наприклад, гастролі у Швеції та Ізраїлі, де зали наповнені, і я граю разом з українською акторкою у виставі “Скамейка”.
Навіть за паперами я залишаюсь нев’їзний в Україну через якісь списки, створені чиновниками, але український народ виявив до мене надзвичайну симпатію. Це видно у їхньому поважному та люблячому ставленні. При цьому у залах Європи переважають українці — близько 80%.
Однак я відчуваю образу за те, що якісь бюрократичні процеси заважають мені вільно переміщатися. Навіть якщо я російський артист, моя робота користується популярністю, і я не зазнаю проблем через це.
Я втратив роботу в Росії ще до початку війни після висловлення своєї позиції. У Іспанії я продовжував працювати, але коли почалася війна, я вже не міг повернутися в Росію. Зараз я перебуваю в Америці, де ми плануємо відновити виставу “Скамейка” з іншою акторкою. Також ми працюємо над новим проєктом за п’єсою Едварда Олбі з онуком Богдана Ступки — Дмитром Ступкою.
Щодо того, чия була ідея постановки вистави “Скамейка”, то це все завдяки Роману Качанову. Він якось завітав до мене в гості в Іспанію і сказав: “Чому ви сидите? Зробіть виставу за п’єсою Гельмана “Скамейка””. Роман Качанов — режисер, автор і творець фільмів: “ДМБ”, “Даун Хаус”, “Неваляшка”. Я знімався з Ромою дуже багато.
І завдяки такій ідеї Роми, ми зібрали команду в театрі “El Faro” в Іспанії – разом із Вірою Куценко, українською акторкою, та Геною Готовчицем, білоруським режисером. З такою міжнародною командою ми створили чудову виставу “Скамейка”.
Це інтерв’ю мало б бути не про особисте, а більше про твою позицію стосовно України. Але, як ти бачиш, я переходжу на ти. Я подивилася безліч інтерв’ю з тобою і відчула твій внутрішній світ, мені, здається, вдалося тебе зрозуміти. Тому неможливо не заговорити про особисте. Ти знаєш, виникає враження, що ти ще не знайшов свого шляху? Свого місця у цьому світі? Розкажи, де тобі добре? В якій країні ти б залишився жити? Що ти хочеш?
Я не знаю, що відповісти на питання, чи знайшов я свій шлях у цьому світі чи ні. Здається, що вже давно знайшов. Творчі люди, до яких я себе відношу, мені здається, не просто існують, взагалі в будь-якому світі. Всі творчі люди, ймовірно, живуть передусім у своєму власному світі. І потрапляючи в “світ людей”, в увесь цей соціум, такі люди, ймовірно, завжди трошки вразливі, ніби голі.
Мені комфортно в будь-якій країні, якщо у мене є можливість займатися творчістю, мистецтвом, якщо я граю в театрі, працюю в кіно. Я живу в тому світі. Повертатися в цей світ, у світ людей, мені завжди важко. Я працював 15 років по 25 днів на місяць. Я не мав уявлення, як платити за квартиру, як там треба, які банківські рахунки, як їх треба відкривати, як платити за квитки. Я досі не вмію користуватися всіма інтернет-додатками. За мене завжди це робили адміністратори. Мій світ був завжди на сцені, на знімальному майданчику.
Там я на своєму місці. Потрапляючи в соціум, мені завжди некомфортно, тому мені абсолютно байдуже, в якій країні жити. Моє життя — це поїзди, літаки, готелі. Ось це моє життя. Мені не потрібна родина в загальному розумінні, як дім, домашні капці, вечері. Мені це не потрібно. Я відчуваю себе щасливим, коли я в русі, в роботі, коли я переїжджаю зі знімального майданчика на знімальний майданчик. Коли у мене немає часу, коли я втомлююся, коли я прилітаю на вистави та граю їх, потім відразу мене саджають у потяг, відправляють в інше місце. Ось це мій світ, і країна тут абсолютно неважлива. Я взагалі не можу сидіти на місці, мені потрібно рухатися.
Поговорімо про кінокар’єру? Ти розмірковував про те, щоб зіграти головну роль у своєму фільмі? Знайти спонсорів, написати сценарій. Оскільки часто так роблять Том Круз, Леонардо Ді Капріо.
У 2018 році я зняв свій дебютний повнометражний фільм, який називається “Я повернувся”. Я зняв його як режисер і виконав у ньому головну роль. У моєму фільмі грали чудові артисти: Володя Єпіфанцев, чудовий Саша Головін, чудовий Костя Мурзієнко, знялася моя донька. Цей фільм ми показали в Москві, був попередній показ. На жаль, права на цей фільм не належать мені, оскільки гроші давав не я, а були спонсори та інвестори. Права належать їм.
На жаль, зараз я не можу розпоряджатися своїм фільмом, а з продюсерами у мене виникло якесь непорозуміння, конфлікт. Тому зараз я не можу показати цей фільм широкому глядачеві, але цей фільм існує. Багато хто його бачив. Я визначив себе як режисер, я визначив себе як новачок.
Зараз, до речі, в Америці йде розмова про те, щоб паралельно з виставою Олбі “Що сталося в зоопарку?” зробити фільм. Буде і вистава, і фільм. Зараз ми про це думаємо, і, можливо, все складеться. І, можливо, саме в Америці ми його знімемо.
Анно, твоя чарівна і далеко не за своїми роками, мудра донька. У жовтій пресі повно жовчі та перекручених відповідей Нюсі, в рамках твого інтерв’ю з Собчак. Розкажи, які зараз взаємини з донькою, як на вас обох вплинув переїзд в США?
З дочкою у мене чудові стосунки, як і в будь-якій родині, трапляються конфлікти, обговорення, непорозуміння. Зокрема, у Нюсі зараз перехідний вік, але це абсолютно, як кажуть, робочі моменти. Нічого такого надзвичайного.
Так, коментувати жовту пресу я навіть не хочу, оскільки там брехня на брехні і брехнею ганяє. І 80% того, що пишуть про мене та мою дочку — це брехня.
Не знаю, яка жовч була в пресі після інтерв’ю з Собчак. Будь-яка нормальна людина може включити, своїми вухами почути, своїми очима побачити. На мою думку, там все дуже зрозуміло. Якщо жовта преса намагається влаштовувати бурю в склянці, щоб зібрати собі перегляди, підписи, лайки. З цим боротися безглуздо. Нас це ніяк не торкається. Ми давно звикли з цим жити, і ми відкриваємо газети, і всі разом сміємося. Ми вже ніяк не реагуємо на все це.
США – твоя країна? Ти знайшов своє місце, де тобі добре, і ти знайшов внутрішній моральний спокій?
Щось мені подобається в США, щось мені подобається в Іспанії, щось в Росії, щось мені подобається в Києві, в Україні. Я не шукаю, де мені жити.
Я живу. Я йду по життю, і йду. Мені добре з самим собою, зі своїм внутрішнім світом, і мені добре, коли я можу самовиражатися, і коли я можу займатися мистецтвом і творчістю. Мене менше всього цікавлять гроші. Гроші мене цікавлять лише для того, щоб на них жити, щоб не відчувати себе чимось обмеженим. Але заробляти гроші ради заробітку грошей мені нецікаво. США – моя країна, як і величезна кількість інших країн, які теж мої. І Рим, і планета Земля також моя батьківщина.
Плануєш вирушити до України?
Я з великою радістю вирушив би до України. Тим паче мене там чекають, дуже багато людей мене запрошують як в Київ, так і в Одесу, і у Львів. Після початку війни цих людей стало ще більше. З радістю приїхав би побачитися зі своїми друзями і з радістю попрацював би в Києві, з радістю знімався б у кіно. Я люблю Київ, з Києвом у мене багато спільного. Одеса — одне з моїх улюблених міст на планеті. Але це зараз не залежить від мене. Якщо буде можливість, з великою радістю і задоволенням показав би Україну і Київ своїй доньці.
Ну а жити я, звичайно, в Україну їхати не збираюся. Я вже казав про це, мій дім – це літаки, поїзда, готелі. Найідеальніше для мене — це жити тим життям, яким я звик раніше: приїхав до Києва, знімався два тижня і поїхав далі. Ось таке моє життя. Сидіти в тому самому Нью-Йорку чи в Монте-Карло, на віллі з мільйонами, мені це не цікаво. Мені потрібно жити і насолоджуватися цим життям, вдихати його повними грудьми, закохуватися, розлучатися, грати вистави, зніматися в кіно, пити шампанське, отак от.
