Війна, епоха невпевненості чи формула порятунку українського шоубізнесу? Інтерв’ю з Леонідом Колосовським, головним кліпмейкером країни.
2022- 2023 роки стали важливими для української музики. Виконавці країни, що змушена протистояти російській навалі, весь цей час підтримували земляків піснями українською мовою з патріотичним змістом. Скажи, чи прийшов час випускати пісні, не присвячені війні? Тому що, наприклад Макс Барських й інші артисти вже випускають кліпи які були зняті до війни. Але чи готові вже ми до цього?
Ти про кліп, Макса Барських, Rich? Ну так, дійсно це величезний, просто супермасштабний проєкт для України, для українського шоубізнесу, який дійсно був створений до війни. В моїх кейсах теж є два великих проєкти, які були створені до війни, але вони так і не вийшли, бо, як то кажуть, у нас з ‘явилося нове поняття “не на часі”. Дійсно, тому що пріоритети, порядок денний і почуття змінились радикально. Є первинні потреби, а є решта потреб, тому, звісно, ми багато дуже говоримо про війну. Бо це болить, це досі залишається основним лейтмотивом, основною нашою проблемою і основною нашою емоцією, яку ми виражаємо у творчості. І артисти транслюють цю емоцію в першу чергу. Бо така в них робота. Але життя складається не тільки з цього. Життя зібране з щоденних почуттів. І якщо ти бачила, є такі класні ролики про хлопців на передовій, які, знаєш, все одно в собі знаходять сили бути не тільки військовими. Ну типу, вони там приколюються один над одним, пранки якісь роблять, тварин годують, вірші пишуть. Тому що людина, вона є людина. Так, в нас є нагальні потреби, в нас є хвороба нашої держави, але є й інші питання, є інші емоції, є інші життя, є почуття інші. І про них варто говорити.
В перший Новий Рік після початку війни був новорічний концерт в метро, якщо ти пам’ятаєш. І там було декілька пісень не про війну, які стали хітами, тому що потреба людини говорити про любов, про почуття все одно залишається, не тільки про Батьківщину. Це те, що просто дуже нагальне. Тому я не вважаю, що час настав не зараз і привід не настав тільки зараз. Він весь цей час був. Ця потреба весь цей час була. І ми говорили про це. Ми співали про любов, про розставання, про мрії. Єдине, що знову ж таки, ми побачили, наскільки вторинні стали всі “ситі часи”, які подарували нам “ситі пісні”. Про жінок, бабки, наркотики, гедонізм. Так, це відійшло не на другий, а навіть на третій план.
Все пізнається у порівнянні. І в порівнянні з тим, що дійсно важливо, це все дуже не важливо. І суспільство українське, воно не готове розділяти такі гедоністичні ідеї на сьогодні. Тому так, ми співаємо не тільки про війну і, чесно кажучи, як співала Дорофєєва – “я втомилась від сумних пісень”. Не тільки вона, всі втомились. Всі хочуть вже не те щоб свята, але жити.
Однією з ознак сильного бренду є його впізнаваність. Україна за останній рік розв’язала це питання — нас знають всі. Що, на твій погляд, український шоубізнес отримав з цього?
Завдяки українському питанню, здається, весь світ дістав Україну зі своїх полиць, змахнувши пилюку. “О, слухай, де ж тут лежала Україна? Там точно все прикольно.”
Ми, експерти в нашій сфері. Вже давно багато міжнародних та американських артистів знімали свої роботи в Україні. Це місце, де можна отримати світову якість. Хоча ми були на початковому етапі розвитку, нас сприймали як гравців на ринку. І коли почалась війна, всі раптово пригадали Україну — не лише про Шевченка і Кличко, а й про все чим ми були відомі і корисні. Україна й українці стали брендом.
Тепер, коли ти з України у нашій галузі, люди готові допомагати, не сприймаючи тебе, як представника третього світу. Ми є першокласними фахівцями. Моє особисте спостереження підтверджує, спілкуючись з європейськими та американськими продакшн-компаніями чи агентами, що вони ставляться до моєї творчості як до дуже професійної. Це Україна, і навіть якщо хтось раніше вважав її країною третього світу, тепер, дивлячись на те, як вона бореться та змінює світ своєю творчістю, ставлення змінюється. Українське питання привернуло увагу всіх, включаючи творчих особистостей, і змінило ставлення до України.
Колаборації українських артистів зі світовими зірками, наприклад Kalush Orchestra і The Rasmus, для яких ти створив кліп, це тимчасове явище на хвилі українського питання чи у такої співпраці є майбутнє?
Ну, як показує практика, мода, так би мовити, передбачає постійні зміни. Тому в інформаційному просторі України сталося багато, і я бачу, що зараз європейці, американці, загалом весь світ трошки втомлюється від України, українського питання і так далі. Це питання трошки політичне, і знову ж таки, нагадаю, що я не експерт в цьому, але у мене є своє бачення.
Думаю, що цікавість до України та усього українського буде зменшуватися. Так вже виходить, що щось стає актуальним, але не може таким залишатись протягом п’яти років. В сучасному світі, де все швидко змінюється, контент вимагає постійного оновлення. На жаль, ми стали свідками багатьох трагічних подій, і навіть після закінчення війни ми ще довго будемо боротись з її наслідками. Це подібно до Другої Світової війни, коли покоління виражало трагічні болі та страждання. Такі великі трагедії залишають слід на довгий час і надихають на роботу над майбутнім. Тому Україна, як лейтмотив у світі, залишиться актуальною, але це не триватиме вічно.
Але, якщо не відбудеться щось нове, тобто несприятливий оборот подій, то можливо, втома від українського питання буде відчутна. Але, я дуже боюся, що може виникнути новий кризовий момент, оскільки ми бачимо заворушення на Сході, проблеми в ізраїльсько-палестинському питанні і не тільки. Все це може призвести до нових трагедій. Сподіваюся, що цього не станеться, і Світ знайде силу та мудрість уникнути повторення подій минулого. Але, на жаль, як показує Історія, людство часто не вчиться на своїх помилках, і події розвиваються по спіралі.
Це політичне питання, не пов’язане з моєю професією, але як громадянин маю свою позицію. На жаль, Україна стала епіцентром конфліктів і трагедій. Ми вже вивчили багато важливих уроків і маємо власний бренд як нація, яка вміє боротися і долати життєві труднощі. Але я б хотів, щоб нас визначали не лише трагічні події. Я пам’ятаю свій виступ на Каннському фестивалі, де я закликав не жаліти нас, але підтримувати. Нам не потрібна жалість, а підтримка – так. Таким чином, я хочу, щоб світ розглядав мене не як українського режисера зі зворушливою історією, а як професіонала, який має щось цікаве, що показати світу. Отже, моє побажання для України – розвиватися в цьому напрямку, створюючи не тільки разючі історії, але й показуючи світові свої таланти та досягнення.
Ось що я хочу для України, і мені здається, що все йде в цьому напрямку. Подивись, наші дизайнери, такі як Багінський, наші кліпмейкери, такі як Таня Муїньо, наші режисери, наші оператори – дуже багато талановитих людей. Немає сумнівів у їхній креативності. Бути вдягненим в українське, зніматися з українцями, співати з українцями – це стало модним. Так, це тренд. І ось ми маємо Багінського, він був популярний ще до війни. Beyonce не вдягала б його капелюхів, якби це було не цікаво, якщо це не було б модно.
Обговорімо більш професійну тему. Які три поради ти можеш дати кліпмейкеру з України, який виходить на міжнародний ринок і прагне співпрацювати з міжнародними зірками та закордонними лейблами? Які три скіли в нього мають бути?
Три навички? Я не є тим, хто зробив прорив. Але те, що я бачу є частиною досвіду, який не обмежується тільки моїм. Я маю інсайти від молодих режисерів і від більш досвідчених, які вже вийшли на міжнародний рівень.
Скіл перший. Як і в будь-якому питанні, так і в будь-якій професії, треба зробити так, щоб про тебе просто дізнались. Звісно, як ти кажеш, українське питання трошки цьому допомагає, але зараз вже менше.
Тобто про себе треба говорити. Принаймні, я точно знаю, що у всьому світі, як і в Україні теж, в будь-якій індустрії, люди шукають нові таланти. Тому існують цілі величезні рекрутингові агентства, які підшуковують персонал під конкретну кампанію. Талановитих спеціалістів у сфері відеовиробництва завжди шукають, вони завжди потрібні. Тому по всьому світу тисячі агентств, які представляють інтереси операторів, режисерів, артдиректорів, художників-постановників, стилістів і спеціалістів творчих професій.
Отже, треба до них звертатись, треба їм показувати, що ви вмієте. І, звісно, так само як в Україні, молоді спеціалісти були готові працювати за ідеєю, за їжу, просто щоб показати свої скіли й рівень. Так само і тут це працює. Можна десь погодитись і без грошей попрацювати, щоб показати себе. Звісно дуже легко розгубитись, але треба це робити – навчитись себе демонструвати, показувати.
Другий скіл – треба все ж таки грати за правилами ринку. Якщо сьогодні такий час транзишнів. Транзишн – це перехід, всі відео з якимось такими скаженими переходами. Ми залітаємо в око і з ока вилітаємо через вухо, а тут 3D, а тут ще колаж, а тут намальоване, а тут якийсь еклектицизм. І от це тренд. Якщо це тренд, щоб потрапити на ринок, треба грати за трендовими правилами. Але завжди пропонувати щось своє.
Нащо другий Майкл Джексон, якщо вже є перший, правильно? Я, до речі, от вчора дивився кіно. Бачу, що в кіно вклали дуже багато грошей. Графіка, кожен кадр CG, комп’ютерна графіка. Я розумію, що витрачено колосальні просто гроші. Але кіно не цікаве, тому що воно зроблене по кліше. Таке відчуття, що його чат GPT писав. Просто взяли 10 кіно різних, популярних, і з них склали те кіно. Нудно. Глядачу нудно. Тому, другий скіл — грайте за правилами, щоб потрапити на ринок. Але пропонуйте щось нове, щоб бути унікальним.
Третій скіл — розвивати свій власний стиль. Без унікальності ви завжди будете замінені іншими. Є такий самий, мабуть, яскравий приклад серед режисерів — Вес Андерсон. Всі його знають. От ти побачиш картину Вес Андерсона і ніколи її не переплутаєш. І навіть якщо це зробив хтось інший, ти скажеш, це як Вес Андерсон. Тому що він створив свою візуальну мову, яка може бути популярною. Знову ж таки, який кращий спеціаліст? Вузько спеціалізований. Якщо ти робиш колажні відео й розвиваєшся тільки в них, ти зробиш суперкруте відео, суперкруті колажі, через 5 років ти станеш суперкрутим колажистом, і точно у тебе буде робота. Для того, щоб прийти до свого, треба багато чого перепробувати. Як і в мене було, в мене дуже-дуже різні роботи. Саме тому, що я шукаю себе, що мені найбільше подобається.
У Леоніда Колосовського вже є свій стиль?
Так, я думаю, що є. Знову ж таки, він був продиктований тими артистами та тією творчістю, з якою я працював. Коли я почну працювати з іншими формами, з іншою музикою, навіть просто з музикою іншою мовою, я думаю, що я щось нове теж привнесу.
Скільки років на це знадобилось, щоб знайти свій стиль?
Мені цікаво, коли приходить молодий, талановитий студент 20 років, але у нього є фішка, чи є вірогідність, що він може для Мадонни кліп зняти, чи все-таки для цього треба досвід? Щоб стати цим режисером, рейтинговим, крутим, якого будуть запрошувати до зірок світового рівня?
У зв’язку з розвитком соціальних мереж, аудиторія дуже молодіє, і спеціалісти також дуже молодіють. Сьогодні 20-річні хлопці й дівчата починають з 15 знімати. Я просто почав майже в 30, тому у мене досвіду 12 років, але це дуже багато. А вони починають з 16, тому що у кожного зараз в руках є відеокамера, телефон. У нас не було, ти ж пам’ятаєш, десь 10 років тому телефони ще не видавали такого якісного фото і відео. І вони дуже швидко зчитують тренди. І я знаю хлопців та дівчат, які через три роки вже стають зірками у своїй темі. Але знову ж таки, треба знайти свою фішку.
Все змінюється, по-перше, людина змінюється, її пріоритети змінюються, вона змінює свої смаки, та й світ змінюється, сьогодні модно одне, завтра інше. Тому якось вміти підлаштовуватись, навіть маючи свою фішку, варто. Але не треба забувати, що у кожного є свій час, свій пік. Намагатись покрити все і завжди — це безглуздо. Тому що з’являються нові імена, виходять нові артисти, дуже круті, і вони завойовують нову аудиторію. Але той артист теж буде збирати аудиторію свою, тому що в нього є свої фанати. Якщо казати про режисерів, наприклад Спілберг, він був, є і буде.
А ти почав себе готувати до кіно?
Я впевнений, що я готовий, єдине, що кіно, це інше.Інше в плані навіть менеджменту, організації, того, як це складно. Але, не будемо говорити про кіно, це ще дві години.
Як продюсер, який шукає режисера для кліпу свого клієнта, я хочу зрозуміти, чим українські режисери вирізняються і що робить їх особливими та привабливими для співпраці. Можеш виділити найкращі три унікальних елементи, які вважаєш мають бути привабливими для замовника та підвищити інтерес до співпраці з українськими талантами? І я не тільки про кліпмейкерство, взагалі про українців і про те, як вони працюють.
Вони працюють, і це по-перше. Сьогодні змінюється уявлення про нас – ми можемо працювати не лише в обслуговуванні та туризмі. Ми вміємо працювати, через своє виховання чи розуміння професії. Іноді це мінус, бо не знаємо, коли зупинитися і відпочити. Це наша ментальність, і вона цінується у світі.
Важливо зауважити, що не слід забувати про себе, оскільки не завжди така наполегливість оцінюється. Люди можуть не довіряти тим, хто працює без вихідних, бо розуміють, що кожен повинен відпочивати. Якщо ти цього не робиш, щось може бути не так з тобою. В Америці емігрант з Одеси, який там вже 30 років, сказав, що американці не завжди люблять наших, які приїжджають і поводять себе як танк. Така наполегливість може сприйматися негативно. Важливо знаходити баланс між наполегливістю в роботі й особистими потребами.
Тож перше — українці вміють працювати. Без перебільшень, це загальновизнана риса. Те, що інші виконують за два тижні й за мільйон доларів, українці можуть зробити за тиждень і за половину вартості, не втрачаючи якості. Проте, важливо враховувати, що ця амбіційність також може мати свої недоліки, але про них трошки пізніше. Ми завжди налаштовані на ефективність і шукаємо шляхи вдосконалення. Якщо знадобиться виконати завдання за повною ціною і за два тижні, ми це зможемо зробити найкращим чином. Це перша “суперсила” українців, яка робить їх відмінними у світі створення контенту.
По-друге, українці мають свій власний, досить екзотичний смак для Європи або Америки. Як нащадки пострадянського середовища, ми маємо свій унікальний “вайб”. Цей східноєвропейський “вайб” може бути сприйнятий як трошки незвичайний. Він може здаватися невишуканим, але водночас дуже добре виконаним і смачним. Наша автентичність і фольклорні риси дозволяють нам вносити унікальний стиль у те, що ми робимо.
Ще один аспект — це культурний досвід, який може здатися екзотичним для інших частин світу, але при цьому має ті ж світові технології та професійні вміння. Приїжджаючи з іншою культурою, ми приносимо новий погляд і знання у творчий процес, що робить нашу роботу унікальною. Ми можемо приносити щось нове, особливий погляд, та працювати на високому рівні.
Тепер щодо проблем. Перша проблема виникає з нашої першої “суперсили” – прагнення завжди працювати ефективно і швидко. Коли нам вдасться зберегти цю ефективність, роблячи роботу за повну вартість та в нормований час, ми станемо ще більш дивовижними. Однак, для досягнення світового рівня, нам необхідний світовий досвід. Зазначаючи цю проблему, важливо сказати, що ми поки що не можемо бути світовими зірками, але маємо потенціал розвиватися.
Якщо ми вже заговорили про досвід, бажання стати світовою зіркою і т.д., то що, на твою думку, заважає нашим співакам, футболістам, або спортсменам стати світовими? Чому жоден з них ще не досяг світового рівня? Де ми відстаємо?
Дійсно, здається, що нам може бракувати не тільки фінансів для великого піару, але і світового досвіду, який би нам надав підґрунтя, щоб дійти до світового рівня. В культурній сфері ми прагнемо бути частиною світу, Європи, Америки, тобто світової культури. Проте наша історія розриву зі світом, політична та економічна, створила відчуття відокремленості, і це залишає слід у нашій творчості.
Нам не вистачало інтеграції й співпраці з іншими країнами, а також відсутність світових хітів, які б стали визнаними масами. Тут грає роль відсутність світового досвіду і відсутність міжнародних колаборацій, які допомагають артистам і креативним професіоналам піднятися на світовий рівень.
Ще однією проблемою є фінансові витрати на цьому шляху. Інші країни можуть мати більше ресурсів і інфраструктури для того, щоб створити міжнародний успіх. Тут грає роль і культурний фон, який доведеться враховувати при створенні контенту, який має пробитися на світовий ринок.
Окрім того, виникає питання: звідки ми черпаємо свій культурний досвід, і як ми інтегруємо його у свою творчість. Ми маємо великий потенціал, особливо з урахуванням нашої унікальної культурної спадщини.
Зрештою, щоб дійти до світового рівня, нам необхідно більше досвіду, інтеграції та інвестицій. І хоча у нас є світовий досвід, який зробив нас сильнішими, це лише перший крок на шляху до світової слави.
